Современная украинская поэзия: подборка вдохновляющих авторов

Искусство для меня всегда остается такой огромной сферой, в которой вряд ли есть какие-либо границы. Дело в разнице во вкусах: то, что нравится одному, не обязательно должно нравиться другому. Особенно, это касается современного искусства. В наше время предоставлено много стилей и направлений, людям есть из чего выбирать, чем интересоваться, что воспринимать, а что — игнорировать.
В данной статье я предоставляю подборку современных украинских авторов, чьи рифмованные строки заставляют мое внутреннее море беспокоиться. Возможно, и ваше тоже.

Юрко Іздрик

Его поэзия проникнута острым болем и жизнью в каждой строке. Слова, которые ложатся на душу неровным колючим полотном, заставляя вздрагивать и переживать вместе с автором. 

NOISE 

не звикати до болю 
не шукати у собі провин 
не ходити по лезу у пошуках адреналіну 
залишатися голим 
за сотнями вбраних спин 
зберігаючи біль як останню свою провину 

залишатись убогим і темним аж до кінця 
спокушатись відважно хіба лише тим що зневажене 
і вбивати у собі вічноживого мерця 
що за мене тримає кермо й натискає на важелі 

не звикати до болю бо це наркотик важкий – 
жити бажано просто а можна і радісно кажуть 
не звикати до бога – а хто взагалі він такий? 
що він має насправді окрім неперервного стажу? 

не чекати не ждати не вірити тисячам правд – 
знаєш – це не рецепти потрапити якось на небо 
це мій спосіб тривати: не кидати скінчених справ 
не зникати нікуди й ніяк не звикати до тебе 

***

то вже якими б ночі й дні не були лютими
і хай вже як це не звучало б дивно
коли кажу що я люблю тебе –
це ненавмисно
це інстинктивно

Катерина Бабкіна

Катерина невероятно нежная в своих строках, но при этом очень сильная, с твердым внутренним стержнем. Её стихи похожи на эхо чувств, которые происходили в жизни каждого человека. 

*** 

Дорога випадкова служба якесь таксі! 
Я не маю вашої картки чи знижки, але 
Незважаючи навіть на те, що так роблять всі, 
Бо життя загалом передбачуване й мале, 
Та мені неймовірно зле. 
Й не важливо врешті, що всі, хто “за двадцять п’ять”, 
Засинають одразу, або лиш вдають, що сплять, 
У краю самоти ухопившись за ковдри край. 
Ніби якщо ти сам – то ти вже сам назавжди, 
Ніби все відбулося, тому якщо хочеш – йди, 
Або спи і не заважай. 
Залишатись чужими безпечний і певний шлях. 
Безкінечно далекі і теплі, в таких ночах 
Ми вже вкотре ділимо подушку, ліжко, дім. 
Ми не будемо друзями, ми не будемо більше так. 
Хай нас хтось пробачить, хай хтось тільки дасть нам знак 
як прожити з усім оцим. 
Оператор безжальний, злий, що єднає нас. 
Ми майстри й магістри у досвідах забувань, 
Нас не робить ближчими кожен наступний раз. 
Розділити безсоння – це допуск за певну грань, 
Розділити ж сон – це лише розділити час. 
Тож допоки він спить, або тільки вдає, що спить – 
Заберіть мене звідси, приїдьте і заберіть. 

***

…не забудь також сказати про тих, хто тобі ні в чому не дорогий, 
хто тебе не любив або не беріг, хто на берег не допоміг зійти, 
і також попроси за таких, які називаються пристрасно – вороги, 
і звичайно за тих, котрі злі, слабкі, не такі, як хочеться, не як ти. 
Теж обов’язково за тих скажи, хто у полі, в морі, в саду, в кіно, 
хто упав, підстрибнув, присів, лежить, хто в садок дитячий вперше іде, 
хто горить у пеклі, хто пік пиріг, хто купив костюм, хто розбив вікно, 
хто сказав, що зробить, але не зміг, хто не знав, куди чи не бачив, де. 
Краще називай їх на імена, щоби іменам не згубити лік – 
ту, що дотепер все одна й одна, і того, хто нам ремонтує дах, 
хто щодня паркуєтся, як не слід, хто вкладається спати на правий бік, 
хто збиває взимку зі сходів лід, хто зневажив страх, хто поліг в боях. 
Над тобою вогник горить нічний, тихо у кімнаті і надворі. 
Ти тепер прозорий, легкий, нічий, менший від комах, тонший від роси – 
вирушай, потік; проростай, горіх; долети до того, хто нагорі, 
не забудь, не схиб, розкажи про всіх, і за всіх однакове попроси. 


Сергій Жадан 

Многие стихотворения Жадана мне сложно читать без кома в горле. Строки оживают внутри тебя, и ты уже не можешь различить, где твои переживания, а где — переживания автора. 

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені, 
так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною, 
що зробили з нею всі ці фінансові генії, 
котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною. 

Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі, 
і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом, 
ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі, 
зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом. 

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами. 
Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком. 
І я знаю, найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять. 
А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком. 

Він називає мені імена лікарів, які його вбили. 
Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти. 
Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили. 
Ти їм здав свою злість, мов провідникові постіль. 

В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни, 
і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети. 
Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми. 
Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти. 

Скільки можна терпіти їх голоси на сходах, 
будильники й окуляри, теплі щоденні предмети! 
Вирви їхні серця, надійно спинивши подих! 
Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!» 

І я витягаю бензин і старі корабельні канати, 
й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне, 
і знаю – ніщо не може мати над нами влади, 
окрім голосу крові, який заповнює горло. 

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої. 
Погано, коли їх поява на тебе тисне. 
Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї. 
Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни. 

Країна, в якій виживання вважають талантом, 
де вся твоя біографія – список боргів і трупів, 
називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом, 
опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути. 

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом. 
Хай потопом заллється вулиця кам’яниста. 
Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом 
гарячі електростанції мого невтомного міста. 

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати. 
Хай спробують врахувати небесні сумні коливання. 
Сонця священний вогонь заливає кімнати. 
Герої не помирають від стаціонарного лікування. 

***

Зима приносить віру і спокій, 
відточує виваженість і снагу. 
Літери імені твого глибокі, 
ніби перші сліди на снігу. 

Вони тепер окреслено й чітко 
ламають беззахисне покриття, 
з наших імен і наших учинків 
витворюючи наше життя, 

змінюючи все докорінно й миттєво, 
збиваючи зі стежок і доріг. 
І кожна літера – ніби дерево, 
чорним чорнилом випалює сніг. 

Все, що знане й давно відоме – 
читати дерева, ніби псалми. 
Пишеться, пишеться без утоми 
книга полів цієї зими. 

Сонце гусне в гарячому інеї, 
обпалена шкіра, і поза тим – 
світла граматика твого імені, 
якою пишуть подяки святим. 

Не знаючи що це за мова і звідки, 
хто збирав її в словники, 
але пишуть подяки запеклі підлітки, 
пишуть похмурі чоловіки. 

Приходять в церкви і стоять там доти, 
доки їх не покличуть звідтіль, 
і співають, не знаючи, що таке ноти, 
люблять, не знаючи, що таке біль. 

Важкі розлами русел і вирів. 
Срібне проміння гілок і трав. 
Підспівують ті, хто любив і вірив. 
Дивуються ті, хто нічого не знав. 

Павло Коробчук 

Поэзия Коробчука отдает горечью и искренностью. Это такая светлая и понятная грусть, которая помогает принять случившееся и жить дальше.

*** 

на скільки сов вона мудріша за опівнічну тишу? 
напевно - на ціле гніздо. 
її усмішка володіє мовою, якою ніхто не пише, 
ні після неї не писатиме, ні до. 
прикладаю ці вуста до себе, як подорожник до болю. 
вони вбивають усі мікроби, від яких трохи серце коле. 

на скільки подорожей вона далі від самої себе? 
виходить із поїзда опівночі, йде обіймати дерева. 
кожен, хто знайшов просвіт поміж своїх ребер, 
знає, що усі ландшафти у зіницю не даремно 
увібрані, відчуті й пригорнуті у обійми. 
вона розглядає кору, ніби старі чорно-білі фільми. 

нехай не забуде енергію, як забула у потязі записник. 
хай дерева і сови шепочуть їй у зелені сережки. 
як же радіють просвіту в ребрах ті, у кого він зник. 
у неї не ребра, бо замість кожної кістки - стежка. 

гаразд, не буду описувати те, що не описати ніякими. 
тому просто дякую і сміюся, сміюся і дякую. 

***

Вона відчуває на смак і на хрускіт своє волосся. 
Вона рахує темряву за вікном, прикурити просить. 
Серце висить під грудьми і ледве хитається, мов кулон. 
Якщо нічого не болить, то значить, нічого і не було. 
А якщо хоча б щось болить, то стосунків – досить. 

Усі кохання людини, каже вона, це як видмухнути 
багато мильних бульбашок за один раз, але відомо, 
що кожна лопне. Це заповнення простору видуманим 
і оманливим, каже вона, тільки не зізнавайся нікому. 
І питає, скільки їй від нього іти до себе додому. 

Вона виходить, ні, тікає з кімнати, гримає дверми. 
Кімната порожніє, нікого немає, принаймні, не бачимо ми. 
Стоп, якщо вона сама була у кімнаті, то хто їй прикурив? 
І бульбашка, яка досі спокійно витала, лопає у цю мить. 
І дощ на вулиці перетворюється на її суцільний крик. 

Оксана Боровець 

Плавно перетекающие в друг друга строки стихотворений Оксаны, скорее всего, будут ближе девушкам: тут такие чисто женские переживания, но от этого не менее глубокие и важные. Для меня Оксана стала совсем недавним и впечатляющим открытием. 

***

Напишеш – і зітреш. І знову не напишеш 
Клавіші Backspace присвячується 
Напишеш – і зітреш. І знову не напишеш. 
У місці чарівнім – могильники зі слів. 
Там жоден звичний звук не порушає тиші. 
До рук іде любе: візьми і ощаслив. 
Там кожне по собі – маленьке сіре зомбі, 
Одним бракує рук, а ті – без голови. 
Тож плачте в самоті, одні, в безсилій злобі, 
Шукаючи слова, які зітерли ви. 
Нехай зімкне вуста мовчання безпорадне, 
І згасне телефон в очікуванні слів. 
Рукам, серцям, словам не дати більше ладу. 
До рук іде любе: візьми і ощаслив. 
Не розказати біль. Не вислати спокуси. 
Не виписати світ роздертої душі. 
Візьми на себе хрест графічного Ісуса. 
Візьми і напиши. 
Візьми і напиши. 

***

Коли сніги сягнутьмого плеча,
Охопить тиха віхола повіки –
За крок у морок круки закричать,
Сполохані ходою чоловіка.

У постаті пізнаєш несебе,
Роз’ятреного ватрами й вітрами, –
Одну погрозу, зронену з небес,
Одну монету з проданого краму.

Дзвенять вітри ідзвонять у серця
До тих, кого трима’ німа сторожа.
А я біжу до замкнених дверцят
І вогкий сніг підошвами тривожу.

І падаю за подих домежі,
І через сон: «тримай мене, кохана…»
Молочна постать рідної душі
Іде в сніги і тане, тане, тане…

Конечно, это далеко не все авторы, которые задевают, вдохновляют, ошеломляют. О всех мне не позволит написать ни лимит знаков, ни время. О других талантах я напишу в следующих подборках, а , возможно, вы найдете их сами под впечатлениям от описанных поэтах.

Не зря говорят, что мир спасет красота. А красота, она и в рифмах, наполненных чувствами и надрывом. 
Вдохновляйтесь и спасайте мир.